Захоплення грою

Багато хто з нас полюбляє грати в ігри, проте якщо поглянути скурпульозно на життя тих самих людей, то стає зрозуміло, що вони грають за схемою 24/7. З самого дитинства нас всіх привчали до правил гри, нав"язували закони та обмеження, не питаючи чого хочемо ми та не прислуховуючись до нас. Як результат маємо синтетичний смак життя отриманий через призму гри...
Коли ми йдемо під час свят до церкви, ми це робимо, бо так хоче наша душа, так хочемо ми, чи тому, щоб виглядати так як всі і не потрапити під хвилю критики та обурення оточуючих?..
Коли ми кажемо "люблю", ми це кажемо відчуваючи неймовірний порив серця, чи щоб продовжити гру?
Чи можемо ми пригадати те, що робили з власних поривів, а не по правилам гри?
Найбільш лякає те, що ми повірили в реальність гри - ми вже в неї не граємо, ми вже нею живемо...