10 грудня 2009 р.

І знову політика

Незабаром вибори і найбільш поширена тема розмов у людей - хто за кого. І чую я у відповідь до болі знайомі прізвища, до болі неприємні та огидні мені. Дивлючись на "меню" кандидатів, я не бачу жодної апетитної "страви" - тільки одна гниль та пластмаса подана на дорогому посуді.

І тут мене дивує те, що люди продовжують замовляти ці страви, ковтати їх і потихеньку вмирати від систематичного отруєння. Адже ж нормальна адекватна людина зайшовши в ресторан, в якому їй не сподобається вибір, розвернеться та піде до іншого. Проте ми продовжуємо ходити в один і той самий ресторан.

Єдиний вірний вибір для мене це проти всіх (я не про того Василя, що змінив прізвище). Уявімо ситуацію, що переважна більшість людей проголосували б проти всіх, цим самим висловивши свою волю, своє бажання працювати за гідну винагороду, жити на рідній землі згідно людських законів, бути впевненим у благополуччі своїх дітей, відчувати захищеність та свою вагомість.

Таким вибором ми прийшли б до революції, до революції без кровопролиття, до революції за допомогою того останнього способу впливу, до якого ще не добрались закривавлені та ненаситні клешні системи.

Досить бути сіренькими мишками-рабами і своєю кров'ю кормити товстих котів-рабовласників. Їх одиниці, а нас мільйони. Моя мрія - це побачити народ, який повстане, який мирними мітингами та протестами буде боротись за власне право на щастя. Досить боятись втрати крихти сьогодні, щоб здобути коровай завтра.

Я в жодному разі не про майдан, адже це була тільки хитра та добре продумана маніпуляція. І доказ тому, що зараз нічим не краще, ніж до майдану, але жодної революції не спостерігається. Досить жертвувати собою заради когось, пора боротись за самих себе, за своїх близьких і спільне майбутнє всім разом.

29 листопада 2009 р.

Навіщо труднощі?

Кожного дня в нашому житті ми з чимось чи з кимось боремось, ведемо за щось війну та жертвуємо заради чогось. Кожного дня на нас чекають якісь труднощі - хай то дрібнички чи "біда". І чим більше ми хочемо їх подолати, тим більшими вони стають. Вони наче сипучий пісок, в якому чим більше пручаєшся, то тим більше він затягуватиме.

На даний час є безліч тому прикладів. Адже незважаючи на космічні суми, витрачені на боротьбу з наркоманією, "невиліковними" хворобами, голодом, ці проблеми продовжують набирати обертів у суспільстві.

В жодному випадку з ними не треба боротись. Їх треба прийняти як подарунок, як ще одне випробування, в якому можна проявити себе. За них треба бути вдячному. Бо жодний лук не може вистрілити, поки не натягнути тятиву. Так само і людина ніколи не зможе зрозуміти яка вона насправді, поки не зіштовхнеться із труднощами.

Потрібно залишатись сильному, шукати витоки проблем в собі, пам'ятати, що і в найтемнішу ніч знайдеться яскрава зірка на небі, просто треба захотіти її побачити.

І не треба в жодному випадку нам когось винити в існуванні чи виникненні труднощів, бо ми самі їх і обрали - саме вони стали нашими яблуками пізнання добра та зла.

23 листопада 2009 р.

Здивуй мене, якщо зможеш

Останнім часом в мене складається враження, що я насправді з іншої планети і веду тут розвідку. Це все викликане тим, що я ніяк не можу осягнути буденних речей, які для мене здаються безглуздими...

Мені ніяк не вкладається в голові як можна витрачати мільйони гривень на рекламні ролики, коли держслужбовцям гостро необхідне підняття зарплат. Дивує людська злість, заздрість чи образи. Вражає людський апетит до матеріальних надбань. Шокує те, що людина може гадити в тарілку, з якої їсть (я про нашу планету).

Довкола нас незліченна кількість спроб змінити цей світ. Я теж належу до тих людей, котрі приносять жертви техногенному розвитку цивілізації. Але все це ще нікому не полегшило життя, нікого не зробило щасливішим. Будуючи все більше та вище, ми прагнемо відчути себе богами, володорями всього, творцями світу. Проте існують сили, з якими треба рахуватись, які в жодному випадку не допустять витоку знань для тих, хто не заслуговує на це.

Якось в дитинстві в мене був великий ліхтар разом з радіо. І я вирішив його розібрати, щоб зрозуміти та побачити з чого він складається. Та коли все було розібрано до останньої деталі, я усвідомив, що багато деталей просто пошкодженні і тепер мені не вдасться його зібрати знову.

Так і ми - знущаємось над собою, розкладаємо себе і все на окремі частинки, красиво складаєм знайдені знання по поличкам, використовуємо ці знання для створення речей, які роблять нас ще більшими лінтюхами та ще глибше вводять в забуття.

Найважче та найлегше у житті

Проживши 24 роки я зрозмів, що для мене найбільш важко осягнути вміння пробачати. Образи є справжньою ложкою дьогтю у бочці із життям. Вони є доволі високим трампліном у польотах до ненависті. Чим більше уваги їм приділяється, тим сильнішими вони стають. І з плином часу з ними стає все важче розібратись. Інколи вони змушують людей уникати спілкування роками. Як на мене, саме наявність чи відсутність вміння пробачати є одним із основних показників напрямку руху людини.

Найлегшим у цьому житті є осудження інших. Ми завжди дивимось на інших через власну призму принципів, яких навіть самі не дотримуємось. Осудженням дуже легко захопитись - чим більше ним займаєшся, тим важче зупинитись. І просто з часом перестаєш задумуватись над правиліністю власних вчинків, адже чуже життя стає значно цікавішим та спокусливішим для оцінювання.

Я погоджуюсь, що інші люди можуть зробити по справжньому образливі речі і пробачати за таке просто неможливо на перший погляд. Проте інколи може допомогти така думка - дев'ятикласник не ображається на п'ятикласника за те, що той не знає законів Ньютона. Спробуйте бути дев'ятикласником, пробачте та відпустіть. Той хто насолив Вам, обов'язково ще зрозуміє свою помилку і можливо навіть ще встигне виправити її.

Для осудження теж є свій прийом. Уявімо, що людина зробила щось негідне на Вашу думку. Тоді добре покопайтесь у своїй голові та спробуйте пригадати чи такий вчинок не хотілось ніколи зробити самому. Якщо щось пригадалось, то Ви нічим не кращі за того, хто це робить. Просто обставини склались так, що йому це вдалось втілити в життя.

19 вересня 2009 р.

Знайшов скарб

До мене часто приходила думка - Що я роблю корисного? Чим я заслужив дарунок жити? Невже те, що я росту на щастя батькам є корисним? Невже те, що я працюю та приношу клієнтам прибутки є корисним. Невже те, що я несу якусь несінітнецю в блозі є корисним? Невже те, що я можу комусь допомогти грошима є корисним?

Ставлячи такі питання, я зіштовхнувся із кількома ситуаціями, які домогли знайти скарб. Найцінніше, що є. Найпрекрасніше, що може існувати. Те, що для мене є сенсом життя. Проте його дуже легко втратити, просто розказавши що це таке.

Насправді, його дуже просто знайти - для цього потрібно тримати серце відкритим...

Точка зіткнення

Людина... Неймовірне створіння - є вмістилищем безмежної творчої енергії та володіє не меншим диструктивним потенціалом. Вона є фронтом боротьби між добром та злом. Кожен з нас обирає кожного дня сторону, на якій воюватиме сьогодні. Тіло кличе насолоджуватись земними спокусами, а душа прагне високого польоту. Потрібні неймовірні зусилля, щоб загладити вину перед душею за пошук її через експеременти над тілом та нашими безглузлими вчинками. Тільки пізнавши зло, можна зрозуміти сутність добра. Якби не було зла, то і не було б Святих, Майстрів та Наставників.

Я знаю, що кожна людина змінює світ довкола. І більлішсть з нас біжить за земною насолодою. Таке враження, що такими темпами ми скоро зможемо перетворитись на бездухих "одноклітиних", які дбатимуть тільки про обмін речовин. Проте в цьому є інша сторона - рано чи пізно ми досягнемо дна. І тоді залишиться тільки рух вперед. Якщо зараз ми можемо займаючись духовними практиками вплинути на тіло. То щоб добратись вершин із дна, зможемо працюючими над тілом вплинути на дух чи те, що від нього залишиться.

Зробіть експеремент - прослідкуйте за своїм тілом протягом дня. Воно завжди в русі - незалежно чи Ви спите чи працюєте на роботі. Але якщо і воно спокійне, то голова ні. Наш мозок постійно зайнятий пошуком нових насолод та жалощами за втраченими нагодами побалувати своє его. Тільки зупинивши своє тіло та відкинувши мозок можна розпочати політ вгору. Тільки тоді можна знайти себе...

12 травня 2009 р.

Кого любити?

Люди є нічим іншим як згустками любові. Нерозуміння, нерозділеність цього та незнання кому віддати це, призводить до найбільших спотикань людства.

Найлегше любити матеріальні цінності, адже вони ніколи не зрадять та в жодному випадку не будуть ображатись чи сперечатись, завжди будуть поруч та на вірній службі, і звісно беззаперечно покірливі. Проте це найлегша ціль для любові.

Найважчою ціллю є люди чи навіть якась одна конкретна людина. Вона ніколи не буде повністю твоєю, хоч як би цього не хотілось, адже в будь-який момент може просто піти. Вона вільна, як і ти сам, і з цим важко змиритись. І тут легко втратити любов, легко перетворити її у ненависть.

Найбільш незвіданою ціллю для любові є все життя одразу - з матеріальними речами, з людьми незнайомими та знайомими, конкретними та ні, і найголовніше з тобою самим.

13 квітня 2009 р.

Людина-зірка

Коли ми дивимось на зірки, ми насправді бачимо те, що з ними відбувалось багато років тому, адже їхньому світлу треба долати фантастичні відстані, щоб досягнути наших очей.

Так само і людина... Адже наш теперішній стан - те як ми виглядаємо, те як ми почуваємось, що і хто нас оточує, насправді є результатом наших вчинків, думок та емоцій, що мали місце кілька хвилин, днів чи років назад.

І всякому насінню потрібен час, щоб прорости - будь то бур'ян чи пшениця.

12 квітня 2009 р.

День, наповнений чудом

Я вважаю, що всі біди людства в тому, що воно перестало вірити в чудеса. З кожним роком ми втікаємо все далі від свого серця, і все глибше стаємо рабами свого власного слуги - розуму. Саме він вносить безумність нашій цивілізації - більше грошей, більше сексу, більше слави... В нашій цивілізації нема ні християнства, ні мусульманства, ні буддизму. Ми стали язичниками божка "більше". А покарання за служіння йому, вічна спрага. Скільки б всього не було довкола, але якщо в душі пустота, то й помирати страшно.

Люди самі не знають, що їм потрібно, в них в голові тільки одне слово - "більше". А для чого? Ніхто не може дати повноцінну відповідь на це питання. Насправді людину можна загнати у тупик повторенням питання "А що далі?". Люди настільки зациклені на матеріальному, що коли питання заходить про смерть, вони губляться. Вони забули, що знаходяться на ще одній сходинці "шляху".

Я не знаю хто почав це все, але я знаю, коли це починається для кожної людини. Під час її дитинства, а роблять це батьки чи родичі. Тільки зараз я розумію, на скільки глибоко вони спали, коли виховували мене. Адже як може християнин вчити дитину, що потрібно давати здачу, коли тебе б'ють. І в той же час читати Біблію та ходити до церкви.

Діти неймовірно чисті створіння, адже вони слухають серцем. Вони вірять в свою особливість, бо відчувають її. Але тільки почавши бачити світ ясними очима, на дитину натягують мішок на голову. А цей мішок зітканий із ниток егоїзму, гордині, жадоби, будь-якого виду обмежень та нав'язування чужої волі.

Ну а ось це стандартне питання - "Ким ти хочеш бути, коли виростиш?". Ще один ланцюг, який нав'язує стереотип. А можливо я ніким не хочу бути, можливо я хочу бути просто собою. І якщо наприклад дитина відповість - "Я хочу прибирати вулиці!", щоб людям було приємно по них гуляти, то батьки одразу засудять це. Нав'язують дитині цим самим, що престижно, а що ні, що правильно, а що ні.

А скільки таких випадків, що медалісти та люди із червоними дипломами в даний час працюють за "копійки", а їхні однокласники "двоюшники" їздять на модерних автомобілях. Для кого були потрібні ті оцінки в школі та університеті? Тільки для батьків, щоб вони могли похвалитись, що їх син чи донька нормальна, що вона слухняний гвинт системи, як і вони самі.

Я в жодному випадку не маю нічого проти батьків. Особисто я впершу чергу дякую життю за те, що мені так пощастило з ними. Просто я намагаюсь донести те, що одної правди нема. Нема одного добра на всіх. Пора скидати кайдани, пора зняти ту мішковину з голови і вдихнути повітря на повні легені.

Згадайте, будь ласка, як були дітьми і робили шалені вчинки, керувались безумністю, а не обдуманістю. Могли зачаровано спостерігати за чимось, що тепер навіть не помічаєте, годинами! Тільки знову повіривши в чудо, тільки знову зважившись на свободу вчинків від стереотипів, можна відчути щастя...

28 лютого 2009 р.

Хвороба

Те, що більшість з нас боїться. Те, що перекриває нам доступ до смаку життя. Те, що вважається карою. Хвороба...

Насправді, будь-яке захворювання являється звичайною частиною регуляторних механізмів, що існують в цьому світі. Поява недугу підказує людині зробити паузу, переглянути своє життя до цього моменту і знайти причину. Це сигнал, що щось йде не так, використовується всупереч плану. Адже всі знають, що сокира зроблена для того, щоб рубати дерево, а не копати землю. Якщо ж таки спробувати копати сокирою, то вона швидко затупіє та покриється ржавчиною. Так і суспільство, з кожним днем все більше покривається іржою. Яскравим прикладом того, що людство звернуло не туди, є невпинно зростаюче число захворювань, незважаючи на всі досягнення медицини.

13 лютого 2009 р.

"Найбільша брехня" або "Один в полі теж воїн"

Я вірю... Ні, я знаю... Ні, я просто відчуваю те, що одна людина може змінити все. Їй підвладна будь-яка стихія чи хвороба.

Дивлячись на теперішнє суспільство, я бачу "каліцтво" довкола. Воно зумовлене найбільш деструктивною брехнею, яка тільки існує на цій землі. Все життя нас вчили тому, що кожен з нас існує окремо від усіх інших людей. Проте чим далі продовжується пошук, тим стає більш зрозуміло, що ми всі одне нероздільне ціле. Бо якби не було добре особисто тобі, ти відчуєш біль, що довкола.

Нам казали, що ми відповідаємо за своє власне життя і ніхто інший. Але по суті ми відповідаємо за життя всіх своїм власним. Адже марнуючи своє власне життя, ми упускаємо можливість шансу для іншого. Потрібно відкривати якомога більше дверей. Потрібно намагатись впустити якнайбільше світла.

Кожен з нас містить неймовірну силу. Просто нам закрили очі і ми не бачимо та не відчуваємо її. Закрили, обізвавши нас грішниками, недосконалими. І тут все стає зрозумілим, адже якщо будь-якій людині сказати, що ти гімн* 1000 раз, то скоро вона почне "пахнути".

Закінчую цю публікацію фразою, яка зачепила мене - "в одній краплині весь океан".

6 лютого 2009 р.

Якби ви знали повадирі...

Я просто не можу мовчати, коли довкола стільки болю. Хоча я в поезії себе ніколи не пробував і результат вийшов подібним більше на домашнє завдання по літературі в 7-му класі, але кращого способу виразити свої особисті переживання не знайшов.

Якби ви знали повадирі,
Що роблять люди уночі.
В пляшці шукають порятунок,
Лягають спати на голодний шлунок.

Закриваючи кредити,
Думають як ще неділю прожити.
Хвилюються за рецесію,
А ви переймаєтесь як прогуляти завтра парламентську сесію.

Нас морально вбиває ЗМІ,
А добиває курс долара до гривні.
Обіцяєте нам євросоюз,
А я вчора на районі в болоті загруз.

Пожвавішали у людей коліти та артрити,
Активізувались і бандити.
Переживаєш йдучи на роботу,
Чи не дадуть копняка сьогодні під жоп*.

Годуєте нас обіцянками,
Та ще й обкладаєте податками,.
Мучитись, плакати, стогнати?!
Ні! Годі зволікати!

22 січня 2009 р.

"Пошук себе" або "Добро чи зло"

Порівняно недавно в моєму житті сталось кілька подій, завдяки яким я зрозумів, що я не на стільки добрий, як вважав раніше. Більше того - я усвідомив, що в очах деяких людей я є жорстоким.

Мені стало цікаво, чому я здатний на такі полярні вчинки. Можливо є якісь зовнішні фактори, що впливають на мою поведінку?

Проте з часом усвідомив, що все добро та зло знаходяться в мені. Вони завжди були в мені і залишаться. Я і тільки я робив всі позитивні та негативні дії у відношенні до інших та до себе самого.

Але мимоволі постає питання - так чого ж в мені більше? Світла чи темряви? Знайдена відповідь виявилась доволі несподіваною... Чим більше в людині світла, тим більше може прийти темряви і навпаки. Все залежить від розміру множин ситуацій, в яких проявляється одне чи інше.

А якщо "копати" ще глибше, то стає зрозумілим, що зло, так само, як і добро, є "відхиленнями системи від стану рівноваги". І тільки якщо в самому собі дозволити зустрітись добру та злу, можна осягнути хто ти сам.

18 січня 2009 р.

Шлях керівника, якого пам'ятатимуть

Існує тільки один можливий спосіб для людей, в руках яких знаходиться влада, здобути визнання людьми і завоювати місце в їхніх серцях. Розділивши страждання, проблеми та звичайні радощі своїх підопічних, незалежно від висоти свого становища можливо заслужити найбільший вияв шани - пам'ять.

17 січня 2009 р.

Зупинка із назвою "В нікуди"

Останні місяці в мене душевний застій. Я зараз подібний до рослини, яка просто росте в одному конкретному місці і насолоджується сонячним промінням. Чи навіть до молекули, яка в процесі теплового руху здійснює коливання, залишаючись при цьому в обмеженій області.

На даний момент в мене є все, про що я колись мріяв. І не так важливо чи це явно моя особиста заслуга чи ні. Просто ці фізичні речі прийшли в моє життя, бо я їх покликав і я вдячний їм, що вони є.

Проте, як наслідок, я залишився без цілей, бо зрозумів, що матеріальне не може бути глобальною метою мого життя. Я вважаю, що людина в принципі не зможе насититись матеріальним. Але без розуміння цього чи відсутності матеріального достатку людина стає надзвичайно вразлива, бо нею можна легко маніпулювати, обіцяючи матеріальні блага.

Я в жодному разі не виступаю проти комфорту та достатку. Вони повинні супроводжувати життя кожного з нас, щоб не залишатись спокусою чи нездійсненою мрією, що в свою чергу позбавляє свободи. Проте вони не можуть стати кінцевою зупинкою.

3 січня 2009 р.

Друзі, де ви?

Їх так багато в шкільні роки, ще більше в студентські, проте їх дуже мало зараз... І чим далі, їх меншає... Друзі. Хочеться зрозуміти хто ж вони такі і що нас пов'язує.

Мало хто з них телефонує, щоб просто запитати як життя чи запросити разом провести час не через те, що їм самим буде сумно, а через те, що їм хочеться бути саме зі мною. Ще менше людей можуть зрозуміти мене - чим далі, тим менше я відчуваю духовного єднання з ними, все менше нового вони можуть відкрити для мене.

Проте я залишаюсь з ними, бо в даний момент багато хто з них мені набагато ближче, ніж дехто з моєї родини, адже свого часу вони зробили більше і я щиро за них переживаю та бажаю всім їм щастя.

Хоча в свою чергу, на прикладі своїх батьків бачив те, що коли людина втрачає соціальне становище чи тяжко хворіє, всі друзі втікають та відвертаються. Вони тануть, як сніг на чорному асфальті. Тому я все ж таки схильний вважати, що дружба залишається взаємовигідним союзом кількох людей, хоч і сама вигода залишатиметься глибоко прихованою. Це є похідною страху залишитись самотнім.

Дійсно на кого ми можемо покластись та розраховувати у скрутні хвилини - це тільки ми самі.

2 січня 2009 р.

Смерть

Як на мене, смерть залишається доволі абстрактним поняттям як з точки медицини, так і з точки філософії. Про неї ми знаємо не більше, ніж про час. В сучасній медицині існує доволі великий перелік ознак смерті (якщо я не помиляюсь більше трьох сотень). Проте спеціалісти вважають, що він залишається досі невичерпним та неповним.

Проте існує одна цілковито точна ознака смерті. Якщо хтось може дати повністю вичерпну відповідь на питання "Хто я і яке моє місце у всесвіті?", то він точно вже не живий. Адже розвиток такої людини зупинився і його пошук завершився. А ті хто знайшли істину, ніколи не пояснять цього, бо все, що вони можуть - це тільки вказати шлях.