Ідеали

Ось за вікном вже ніч, я один, тільки я і мої думки. Повна тиша довкола - нема звичного на роботі шуму чи голосів людей. Просто тиша... І я сам, сам із собою. Сижу і думаю, що ще один день прожитий, ще на один день я став доросліший, досвідченіший та ближчий до того, що так боїться більшість людей. Я пишу якісь рядки, і пишу я не для тих людей, що можливо зайдуть почитати тут ще одну вихідку моєї голови, а пишу я собі сам. Намагаюсь зустрітись із собою, намагаюсь звільнись від кайданів примарних ідеалів. Це свого роду дзеркало душі - я не можу побачити її в звичайному скляному дзеркалі, і тим більше не можу побачити її живучи, так як живу зараз. Складається враження, що я просто з нею посварився, наче ми щось не поділили і я живу на зло їй. Я втікаю від неї, не хочу чути те, що вона мені кричала, потім просто говорила, а тепер ледь-ледь шепоче. Я обміняв високі ідеали, на стандартні. Таке враження, що просто перестав вірити в себе, перестав вірити в те, що можу змінити щось, що можу комусь допомогти... Звісно я цього не можу, бо не можу допомогти собі.

Я не люблю звертатись до релігії. Але нагадався один випадок... Якось мене спитала одна дівчинка дуже цікаве питання - чому після жертви Христа, коли всі гріхи були прощені людям, не настав Рай. Відповідь складається з одного слова - вибір. Перед нами кожен день стоїть вибір - бути відданим ідеалам чи насолоджуватись земним, просто ввічливо відповісти чи буркнути щось під ніс, закурити цигарку чи піти побігати на стадіоні. Існування вибору суперечить існуванню ідеалу, утопії, Раю... Але існування вибору породжує поняття добра та зла.

Я роблю свій вибір кожен день, і останніх, щонайменше рік, він не такий, яким я його побачив кілька років назад. Найгірше в цій ситуації те, що чим дальше ти йдеш тудою, куди б не хотів, то з часом тобі починає здаватись, що це саме те, що тобі потрібно... і тут захлопнулась пастка...